Laus Hispaniae: історія називання відомої країни Іберійського півострова в українській мові

Анотація

Вступ. У сучасній українській мові є низка запозичених власних назв, які суттєво відрізняються від відповідних найменувань у мові оригіналу. Адаптовані в тій чи тій мові номінації країн – екзоніми – протиставляють самоназвам цих теренів – ендонімамам: Грузія – Сакартвело, Бомбей – Мумбаї, Пекін – Бейджин, Лейпциг / Липськ – Ляйпціґ, Швейцарія – Швайцарія, Європа – Европа тощо. Екзотопоніми можуть мати лексичні, словотвірні й фонетичні варіанти, що залежить від джерела запозичення й подальших трансформацій у мові-реципієнті. Широка варіативність характерна і для назви найбільшої країни Іберійського півострова, яка здавна фігурувала в історичних хроніках і полемічних трактатах, а в ХХ ст. стала об’єктом висвітлення світових, зокрема й українських, ЗМІ.

Методи. Для виявлення специфіки позначення відомої країни Іберійського півострова в різних європейських мовах застосовано зіставний (компаративний) метод, з метою аналізу виявлених одиниць в українській мові використано описовий метод, контекстуальний аналіз дав змогу простежити співвідношення мовних і позамовних чинників.

Результати. На основі аналізу історії номінування сучасної Іспанії виокремлено декілька варіантів екзотопоніма та його похідних: 1) Ишпанія (ышпанія) / Іспанія; 2) Гишпанія (Гішпанія); 3) Еспанія. Запозичений з грецької мови екзотопонім Іспанія (Ишпанія) мав обмежене вживання аж до його закріплення в сучасних лексикографічних джерелах. Найтривалішу історію з-поміж зазначених назв мав полонізм Гішпанія, який домінував в українській літературній мові з кінця XVI – початку XVII ст. і до початку XX ст., коли за вірогідного посередництва романських мов поширення й кодифікації в правописі 1929 р. набула форма Еспанія та її похідні – найбільш точний відповідник ендоніма España, який уважаємо за доцільне рекомендувати до використання в сучасній літературній мові.

 Висновки. Дослідження історії вживання запозичених слів дають змогу встановити їхнє походження, джерело запозичення і фонетико-графічну специфіку в мові-реципієнті. Для аналізу таких назв важливо враховувати контекст уживання, а також позамовні чинники, які впливають на динаміку функціювання таких номінацій, їхню конотацію та референтну віднесеність. Не менш важливим чинником, який не залишає байдужими сучасних мовців, є автентичність українських слів, навіть запозичених. Тільки взявши до уваги всі аргументи в комплексі, можна зробити висновок про доцільність того чи того варіанта в сучасній літературній мові.

Інформація про автора:

Богомолець-Бараш Олександр Миколайович – доктор філософії, молодший співробітник відділу діалектології Інституту української мови НАН України

Електронна адреса: bohomolets.barash@knu.ua